Четвер, 13.12.2018, 12:08         Ви увійшли як Гость  Група "Гости"




...
 Проект Поет духовної свободи
Block title


 
Головна » 2011 » Травень » 14 » СЕРЦЕ «ДРУГОГО ВОЛОДЬКИ» 1 ЗАБОРОНЕНА ЛЮБОВ (Володимир Сосюра) 1 частина
11:24
СЕРЦЕ «ДРУГОГО ВОЛОДЬКИ» 1 ЗАБОРОНЕНА ЛЮБОВ (Володимир Сосюра) 1 частина
Василь ГРИШКО,
з книги "Засуджене і заборонене"

Обличчя в тумані... Чиє?

І хто з ким на сонячнім герці?..

Я стримаю серце своє,

українське розхристане серце...

В.Сосюра—«Серце»

... Рвали душу мою два

Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний,

невиданий хист.

Рвали душу мою —

комунар і націоналіст.

В.Сосюра—«Два Володьки»

Невже я злочинець, що безумно

люблю свою Батьківщину?..

М. Хвильовий—«Редактор Карк»

Після самогубства Миколи Хвильового в українській підсовєтській літературі найцікавішою людською постаттю лишився, безперечно, Володимир Сосюра. Підкреслюємо — «людською постаттю», бо як поет-майстер Сосюра, звичайно, не належить до особливо цікавих серед українських підсовєтських поетів, багато в чому уступаючи таким майстрам, як Бажан, Рильський і навіть розтичинений Тичина. Але цінність Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а в особливостях того людського явища української дійсности підсоветського періоду, що становить собою зміст його поетичного світу. Це явище ніде не виявилось так яскраво і ніде не знайшло такого щирого свого вислову, як саме в особі Сосюри та в його наскрізь особистій і наскрізь щирій поезії. І саме оця щирість поетичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким, яким він є, а є він якраз характеристичним представником складного і цікавого типу української людини підсоветського періоду,— саме це й робить його особливо цікавою людською постаттю в українській підсовєтській літературі, набагато цікавішою, бо безпосереднішою, правдивішою, ніж усі ці рафіновані Бажани, Рильські й Тичини.

В цьому відношенні зазначене нами на початку наступництво Сосюри в українській підсовєтській літературі після Хвильового не є дивним. При всій відмінності як формату, так і самої сфери духової діяльности цих двох, таких різних своїм характером, індивідуальностей вони мають одну і найголовнішу між собою спільність: вони обидва є виразниками одного людського явища української підсовєтської дійсности певного часу і обидва однаково, хоч і по-різному, щирі. Тому обидва вони цікаві, власне, як зафіксовані в літературі людські документи, що звучать вимовними історичними символами української долі цілої великої доби.

Що ж це за явище і що в цьому для нас є особливо цікавим?

Це — явище двоїстости української людини в підсовєтській дійсності, роздертої навпіл двома суперечними між собою складниками її психічного єства: з одного боку — обраною нею або прищепленою їй совєтською комуністичною (спершу — інтернаціоналістичною, а потім — російсько-«великонаціональною») свідомістю, аз другого боку — природньо властивим їй, але чужим цій свідомості, її підсвідомим, просто людським національним почуттям. Така двоїстість в масі українських підсовєтських людей має різні форми. Найпростішою й найпоширенішою з них є, мабуть, те, що за совєтською термінологією називається «дворушництвом», тобто — зовнішнє визнання офіційної совєтської ідеології і внутрішнє її заперечення своєю українською людсько-національною природою. Але в масі це явище не є чимось особливим і цікавим, як взагалі явище поверхово-тимчасового пристосування до існуючого стану речей, і не це маємо ми тут на увазі.

Мова йде про складнішу й глибшу двоїстість, зв'язану з тяжким внутрішнім конфліктом, не пересічної масової людини, що є тільки пасивним об'єктом накиненої їй дійсности, а активної творчої індивідуальности, покликаної духово формувати цю дійсність. Мова йде, отже, про людину, що сама добровільно й щиро обрала за свою саме совєтську комуністичну ідеологію, узгодивши її якось із своєю людською й національною природою, і лишається цій ідеології й далі щиро вірною, незважаючи на її історичні метаморфози. Але в той же час ця людина є і намагається бути, так би мовити, «чесна з собою», щиро вірячи чи намагаючись вірити в співзвучність своєї природи з своєю ідеологією, і тому вона не тільки не криється з своєю природою, а постійно її наївно-довірливо виявляє. А тому, що в українській підсовєтській дійсності українцеві дуже тяжко, навіть неможливо погодити свою людсько-національну природу з пануючою в цій дійсності совєтською ідеологією, така людина увесь час стає жертвою гострої колізії цих двох начал в собі, і це з одного боку спричинює перманентний конфлікт так роздвоєної людини з совєтською дійсністю, а одночасно — також і конфлікт із самим собою в ім'я примирення себе з цією дійсністю. Це ж означає не тільки творчу, але й особисто-життєву трагедію з неминучим трагічним кінцем.

В цьому, власне, й полягала суть трагедії Хвильового, цього, безперечно, щирого ідейного комуніста, але й, безсумнівно, також щирого ідейного українця. Фінал цієї трагедії відомий: Хвильовий-українець дійшов до заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі.

Подібно виглядає трагедія Сосюри. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився жити далі з тягарем своєї двоїстости. І в цьому виявилась не тільки різниця двох різних характерів — твердо-послідовного аскета Хвильового і м'яко-гнучкого ніжннка Сосюри, але також і різниця двох талантів — письменника-мислителя з історіософічио-теоретичним нахилом і поета-лірика з явним креном в стихіпно-елементарну (й примітивну) емоційність.

І цікавим при цьому є один надзвичайно характеристичний для Сосюри момент. Два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, за примат одного начала над другим, але потім знайшли між собою компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомости, розумового сприйняття дійсности, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити — «сердечного» сприйняття всього. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не проникаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоч у той же самий час обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жадних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета з покликання.

Будучи щирим, Сосюра зовсім одверто відобразив свою двоїстість і в своїй поезії. Найвиразніше сказав він про це в своїй найщирішій і тому відразу ж совєтською владою забороненій книжці «Серце», зокрема — в вірші «Серце» та в поемі «Два Володьки», що з них цитати ми взяли епіграфом до цієї статті. Тут, власне, маємо поетичний відбиток того болючого герцю з самим собою, герцю двох Сосюр («двох Володьок») в одній особі поета, що є саме двобоєм свідомости з почуттям, розуму з серцем. Сосюра визначає дві суперечні сили в собі поняттями «комунар і націоналіст». І коли прийняти, що поняття «націоналіст» в підсоветській дійсності на Україні тотожне з поняттям «національно почуваючий українець», то це визначення своєї двоїстости Сосюрою є абсолютно точним. Дійсно — вся творчість Сосюри і навіть все його особисте життя (яке, до речі, на всі 100% заповняє собою цілу його творчість) — це суцільна історія цього двобою, що закінчився схарактеризованим вище компромісом.

Цей двобій почався ще в часи революції й визвольних змагань в р. р. 1918—1921. Цікаво відмітити, що Сосюра, який саме в цей час почав своє активне життя, почав його добровольцем української народної армії на чолі з Петлюрою. Як довідуємося з надзвичайно цікавих (і тепер уже унікальних) споминів Сосюри про ці роки, надрукованих в журн. «Червоний шлях» (ч. 10 за 1926 р.), в армії Петлюри був Сосюра не епізодично, а фактично протягом усього часу т. зв. «громадянської війни» на Україні (вступив він до армії Петлюри в листопаді 1918 р. в час її формування, а покинув її в лютому 1920 р. в час її поразки перед союзом з поляками). Виявляється, що навіть знамениті рядки з відомої поеми Сосюри «Червона зима» («На фронт, на фронт, а на пероні люди, біля вагонів ми співаєм «чумака»...») і далі сцена прощання з сестрою («Коло дзвінка сестра сумуючи стоїть...») та згадка про відсутність матері («А мати не прийшла на бій випроваджати...») — все це взято з спогадів про перший від'їзд на фронт в лавах українського «петлюрівського», а не большевицького війська. Про це в своїх згаданих вже споминах Сосюра, описуючи від'їзд на фронт 3-го гайдамацького полку, з яким від'їжджав і він, пише буквально тими ж словами, що й у «Червоній зимі»: «...Вагони... Сестра моя стояла біля дзвінка і сумно, сумно дивилася на мене... А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт... Ми співали «чумака»...»

Більше того — Сосюра кілька разів попадав у большевицьке оточення з розбитими загонами Петлюри, але не тільки не переходив до большевиків, а навпаки — тікав від них і включався знову в українську армію. Був із Петлюрою в Галичині, був курсантом старшинської школи в Кам'янці-Подільському, був навіть в особистій охороні Петлюри (про це, між іншим, є згадка не тільки в спомині Сосюри, а й у одному з його віршів, де говориться про те, як «груші в Петлюри я рвав у саду»). І тільки після розгрому большевиками української армії перед перспективою відходу в Польщу він вирішив лишитись на Україні. А тому, що якраз в цей час большевики на Україні почали ефективно грати на національних струнах, визнавши самостійність України в «радянській» формі, Сосюра перейшов до большевиків, сприйнявши своєю свідомістю большевизм як один із реальних, по його думці, шляхів українського універсального, отже — і національного, визволення. Тоді Сосюра був 21-річним юнаком.

Пізніше, виправдуючись перед большевиками за цей період своєї біографії і висловлюючи почуття своєї непевности в підсоветській дійсності в зв'язку з своєю обтяженістю таким минулим, Сосюра писав:

І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру

од червоної кулі лягло!..

Ми пройшли золотими ланами,

крізь огонь і синяву пройшли,

та навіки, навіки за нами

— оселедець, погони і шлик...

В цьому признанні цікавим є оце мотивування свого перебування в Петлюри тим, що, мовляв, «у мене штанів не було». І в своєму спомині він теж виставляє цей мотив, описуючи злиденний стан своєї пролетарської родини на Донбасі, де він, тоді ще звичайний донбаський робітник, разом з іншими подібними робітниками під час повстання проти німців в 1918 р. вступив до армії Петлюри. Але цей мотив, коли над ним глибше застановитись, по суті звучить не тоном знецінення ідейного характеру армії Петлюри в угоду совєтській точці зору, як це зовні може здаватись, а скоріше якраз навпаки. Бо коли маси вояків Петлюри, що лягали од «червоної кулі», були злидарями-«безштаньками», то це ж, власне, найкраще спростовує советський наклеп на цю армію як на «капіталістичну», «куркульську» і тому, мовляв, «контрреволюційну». Адже, як відомо, вояки Великої Французької революції тому й називались «санкюлотами», що по-французьки це означає «безштаньки»... І «петлюрівці» були «санкюлотами» української революції.

Але насправді в революційній українській армії Петлюри опинився Сосюра не тільки тому, що це була тоді армія українських «безштаньків». В своєму спомині Сосюра пише, що до Петлюри його привело передусім романтичне захоплення українським козацьким минулим, навіяне читанням Гоголя й Кащенка. Сосюра пише: «Приїхав 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, роззброює німців, тримає фронт проти дончаків... Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитавшися Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини. А тут вона жива! Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинками, зацвіла земля козацькими шликами!.. І записався я в цей полк...» Отже — привело його до Петлюри українське національне почуття, тобто — українське серце.

При цьому цікаво відмітити ще один момент, який поруч із «пролетарським походженням» Сосюри як донбаського робітника-злидаря також належно спростовує совєтське освітлення характеру армії Петлюри і цілого українського національно-визвольного руху. Виявляється, що за своїм національним походженням Сосюра навіть не українець. По батькові він француз. Про це він згадує неодноразово в своїх віршах і в своїх споминах, і про це також говорить саме прізвище «Сосюра», що є лише українізованим французьким прізвищем, яке носить ціла низка відомих вчених-французів, зокрема — славний лінгвіст із Женеви, професор Фердинанд де-Сосюр. Мати ж його згідно спомину Сосюри була мадярка. І той факт, що такий «інтернаціональний» мішанець став українським патріотом, закоханим в «синю омріяну Україну», за яку він пішов добровільно воювати в лавах української революційної армії, а потім став українським поетом, та ще й українським «націоналістом», — цей факт говорить про широту розмаху й глибину змісту українського національного руху на Україні та його універсальний, а не вузько «шовіністичний» (за большевицькою версією) характер.

Що ж привело Сосюру до большевиків? Сам Сосюра в своїх спогадах, а також і в своїх творах намагається довести, що він завжди був большевиком і, будучи в Петлюри, просто не знав, що «петлюрівці» б'ються за інші цілі, ніж большевики. Насправді ж це треба розуміти тільки так, що ті гасла, які виставляли для омани мас большевики під час революції на Україні, були, власне, зв'язані з тими ідеями національного і соціального визволення, за які боролась українська армія на чолі з Петлюрою. Тому-то й боровся в ній Сосюра. До большевиків же його привело просто холодне усвідомлення катастрофи поразки українських визвольних змагань і розрахунок на нові можливості розбудови українського національного життя й здійснення своїх ідеалів в підсовєтських умовах. А в зв'язку з цим прийшла й певна «переоцінка цінностей» та прийняття нової віри, в центрі якої все-таки лишилась незмінною одна цінність — «синя омріяна Україна».

Звичайно, в відношенні до конкретної форми українського визвольного руху, втіленням якого тоді була українська армія Петлюри, перехід Сосюри до большевиків у той час був, як би там не було, все-таки актом зради. Та ми не беремося тут ані осуджувати, ані виправдувати за це Сосюру. Судити когось за минуле з позицій сучасности дуже легко, та дуже тяжко при цьому судити справедливо. В кожному разі той факт, що, перейшовши до большевиків, Сосюра приніс із собою в серці й свою «синю омріяну Україну», перед якою він і тут лишився «чесним з собою», говорить за те, що не якісь низькі особисті інтереси привели його до большевиків, а таки бажання жити й працювати для України на Україні. Його творча діяльність для України на Україні в підсовєтських умовах є проречистим доказом цього. І коли навіть ставити питання про це не як про зраду, а як про помилку, маючи на увазі трагічний фінал діяльності для України всіх отаких Сосюр на Україні, то й у такому разі тяжко нам тут робити їм свій осуджувальний закид. Бо тільки уявімо собі Україну в підсовєтських умовах без Сосюр з їхнім двоїстим життям і творчістю, а Сосюр уявімо на еміграції. І тоді запитаймо себе: чи мусів був Сосюра вибрати еміграцію з армією Петлюри за кордон, щоб стати тут емігрантським ефемерним «поетом-вождем» для втіхи закоханим у свої героїчні пози рятівників «чести мундура» і... власного живота, чи мусів таки лишитися в ролі роздвоєного на «два Володьки» українського підсовєтського поета, самим фактом своєї роздвоєної творчосте живлячи невщухлий національний фермент в гущі свого підсовєтського народу?...

А при цьому треба ще мати на увазі, що, по суті, вибір Сосюри, дарма що й не свідомий, був вибором каторги замість волі, бо чим іншим, як не моральною, а врешті-решт і фізичною каторгою є роля українського підсовєтського поета з тавром вчорашнього «петлюрівця» і з тягарем любови до України в серці?.. Про своє пізніше тяжке становище в підсовєтській дійсності в зв'язку з зусиллям щиро поєднати в собі українця з большевиком Сосюра прозоро натякав у епілозі поеми «Тарас Трясило» такими рядками:

А потім — горе через вінця

за те, що вірив я в слова

й більшовика від українця

ніяк не міг я одірвать...

Далі ми зупинимось докладніше над тим незбагненним для позасовєтської людини жахом становища Сосюри в особистому й творчому житті на підсовєтській Україні, що, на нашу думку, робить цілком зайвим якийсь «суд» над Сосюрою й Сосюрами на еміграції. Тим часом укажемо тільки на один момент, який розкриває перед нами трагедію душі Сосюри в зв'язку з переходом до большевнків. Цей перехід Сосюра пережив надзвичайно болюче, відчуваючи це так, як може відчувати тільки чесна людина, що прийняла не миле її серцю, але підказане жорстоко-безжалісним розрахунком рішення. Для нього, подібно як і для Хвильового, чий шлях до большевнків ішов теж через зраду своєму серцеві, це було рівнозначне з убивством чогось дорогого, рідного. І подібно до того, як Хвильовий у своїй потрясаючій новелі «Я» змалював своє становлення большевиком в образі убивства рідної матері, Сосюра своє становлення большевиком малює як убивство рідного брата:

Навів на мушку знак тризуба,

нервово оддало в плече...

Як молитовно склались губи,

і по щоці сльоза тече!..

Розкинув руки.— «Мамо, мамо!»

О брате любий, ніжний мій!

Це ж я закляклими руками

поцілив в голову тобі.

Як темно нахилилось небо,

і мчаться міліярди душ...

Ну що скажу тепер про тебе,

коли додому я прийду?..

Лежить. А в небі — гайвороння

і залізниці дальній шум...

Цілую губи рідні, сині

і на огонь біжу, біжу...

А гриви хвилями на вітрі,

доісторичний в небі крик.

Хай кулі виють темно й хитро,—

тепер я, хлопці, більшовик!..

І такого символічного убивства рідного брата вимагав від Сосюри не тільки сам момент переходу до большевнків, але й цілий його дальший шлях в ролі українського підсовєтського поета. Тому в своїй поетичній діяльності він мусів постійно «розстрілювати» словами своє «петлюрівське» минуле, «петлюрівщину» взагалі і самого себе в ній. Таких «розстрілів» себе серед творів Сосюри 1921—1931 pp. e дуже багато. Такими творами-«розстрілами» повні його три томи зібраних і виданих 1930 р. творів за цей період. І не завжди це були тільки твори, писані на пряме замовлення. Часом «розстрілював» себе Сосюра і зовсім щиро, вірячи чи прагнучи вірити в вищість обраної його розумом комуністичної ідеї над почуттям свого серця
Категорія: Українська література в обличчях | Переглядів: 2361 | Додав: Exspert | Рейтинг: 4.7/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]



«  Травень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Офіційні сайти  Міністерство освіти і науки України  Інститут інноваційних технологій і змісту освіти  Департамент освіти, науки та молоді Миколаївської облдержадміністрації  Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти  Управління освіти Миколаївської міської ради 
 Миколаївський науково-методичний центр управління освіти Миколаївської міської ради
Інформаційні сайти  Освіта . UA  Освітній портал Педагогічна преса Сайти методистів  Проект Поет духовної свободи  Нить Ариадны сайт для учителей русского языка и мировой литературы  Кліо - Миколаїв сайт для вчителів історії, права та етики
 
  Блоги вчителів
 Блог Ганни Новицької, 
учителя української мови і літератури 
Миколаївського економічного ліцею № 2  
  На допомогу 
вчителям та учням Форум педагогічних ідей УРОК  Журнал ВІДКРИТИЙ УРОК  Репозитарій навчального контенту  Шкільні підручники та посібники
Людмила Цуркан 2018